Потрапити у Водонапірну вежу - відкрити несподівані грані Житомира

Уже понад 120 років «місцева пізанська башта» височить над нашим містом. Вежа-напувальниця, вежа-символ, вежа-улюблениця житомирян…  Та далеко не всім містянам відомі її таємниці. Повідаємо про деякі із них:

1. У квітні-травні 1894 року на засіданні житомирської міської управи було прийнято проєкт водозабезпечення міста. Його розробило київське інженерне бюро “Сотрудник”.  Проєкт  включав спорудження насосної станції на березі річки Тетерів, водопровідної мережі  та водонапірної вежі на Пушкінській вулиці.
2. Чому місцем для вежі обрали саме Пушкінську? Бо це  - одна з найвищих точок центральної частини міста. Чим вища вежа відносно інших споруд міста, тим більший тиск води у мережі.
3. 8 серпня 1895 року губернська газета “Волынь” повідомила: “Постройка давно ожидаемого в городе Житомире водопровода, составляющего насущнейшую потребность города начинает осуществляться. Сегодня состоится закладка фундамента водопроводной башни, выемка для которого уже сделана”.
4. Будівництво вежі та інших споруд водопроводу стримувалося дефіцитом коштів. І тоді у міській управі вирішили випустити спеціальну “Житомирську водопровідну позику”. Після отримання  дозволу з Міністерства внутрішніх справ, бланки облігацій позики замовили в листопаді 1895 року в одній з друкарень Риги. Вже у січні 1896 року Житомирська міська управа отримала 510 білетів позики вартістю в 100, 200, 500 та 1000 рублів на загальну суму 200 тисяч рублів. Облігації були гарно оформлені, незважаючи на велику вартість, їх швидко розкупили. Виручені гроші надійшли до міської казни.
5. Роботами з будівництва вежі керували відомі житомирські зодчі, інженери Арнольд  Карлович Єнш та Мечислав Адамович Лібрович. Вежа за оформленням фасадів нагадує лютеранську церкву. Автором проєкту лютеранської церкви в Житомирі  був Єнш. Тому, очевидно,  він і є автором проєкту вежі.
6. Чітко простежуються  купольні завершення стилю Мечислава Лібровича.  Отже, проєкт могли творити двоє архітекторів: Єнш під впливом або за участю Лібровича. Відомо з “Пам’ятних книг Волинської губернії”, що в 1898 році Арнольд Єнш став міським архітектором Житомира.
7. Спорудження вежі тривало понад два роки, обійшлося місту в 24 тисячі 749 рублів 55 копійок. Роботи були в основному завершені весною 1898 року.
8. Все літо 1898 року продовжувались роботи. У верхній частині вежі, підсиленій конструктивно чотирма кутовими великими і шістьма проміжними контрфорсами на висоті в 19,96 м, було встановлено два накопичувальних баки. Кожний - ємкістю по 100 кубометрів води. Вага заповнених баків становила не менше 22 тонни.
9. 4 листопада 1898 року об’єкти водопроводу прийняла спеціальна комісія міської управи. В акті зазначалося, що будівля споруджена  згідно з планами, міцно та з матеріалів належної якості.
10. Однак були зауваження. Вимірювання  спеціалістів показали, що вежа “киває” в бік заходу, тобто в напрямку Мальованки. Центральна вісь споруди вгорі відхиляється від вертикалі на 7 сантиметрів.
11.  Тоді, щоб перевірити, чи вежа не падає, члени комісії вирішили здійснювати протягом кількох років контрольні вимірювання. На значній висоті був прикріплений висок з відміткою проти першої позначки. Але нахил не збільшувався. Очевидно, він був спричинений негоризонтально влаштованим фундаментом або нерівномірною природною просадкою будівлі, що поступово припинилася або ж відхиленням від вертикалі під час зведення стін.
12. 9 січня 1899 року вежа у комплексі інших споруд була введена в дію. Вона є однією з найвизначніших пам’яток промислової архітектури України другої половини 19 ст., що збереглися до сьогодні.
13. Рішенням облдержадміністрації споруду в 1996 році було взято на облік як пам’ятку архітектури місцевого значення.
14. Сьогодні, попри численні висотні новобудови, стара водонапірна вежа продовжує домінувати у силуеті міста, хоч висота її сягає  31 м.  У цьому легко переконатися, якщо стати на протилежному березі Тетерева і подивитися на сучасну панораму міста.

       У матеріалі використана інформація із публікацій  історика-краєзнавця Георгія  Мокрицького