Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради

У майстерні генія: про що говорять великі... Скульптор Фещенко

10.10.2021
У  майстерні генія: про що говорять великі... Скульптор Фещенко

У його майстерні - цілий світ в об’ємних формах. А скільки  таких творів  зробили досвідчені руки житомирського скульптора Василя Фещенка за 60-річну практику, годі й порахувати.

«Це - діти мої…»

«Це діти мої, - говорить з посмішкою про свої  скульптури. - Я їх народжую. Шкода тільки, що у суспільстві сьогодні інші потреби, та й цінності у людей змінилися».

Автор пам’ятників Івану Огієнку та Олегу Ольжичу, дошки Михайлу Скорульському,  меморіальної дошки Святославу Ріхтеру та  мармурової скульптури маестро, що в холі музичної школи імені композитора, багатьох інших скульптурних творів каже: для нього надзвичайно важливо, щоб «його діти»  оселялися там, де їм належить.

 «…Там я і зустрівся з Ріхтером…»

Фещенко згадує: свого часу він зустрічався з Ріхтером у Москві. Про цю   майбутню зустріч тоді, у 70-х роках,  він навіть і не здогадувався, позаяк його візит до Москви був пов'язаний з іншою метою.

«В Одесі є пам'ятник академіку і вченому в галузі космонавтики Валентину Петровичу Глушку. Його створив мій учитель і духовний наставник  Олександр Ковальов.  Так-от у 70-х роках, коли  Санич (ред.- про учителя) працював над проєктом, він запросив мене в Москву: тоді все затверджувалося  там.  Я мав допомогти йому завезти проєкт, бо  він був  великого розміру. Кажу учителю: допоможу, а ви допоможіть мені зустрітися з  Іваном Семеновичем Козловським (ред. – відомий український тенор).

Ми  тоді  зустрілися  з Козловським: у  нього вдома чай пили.  Мій учитель каже співаку, що я,  його учень, хочу  написати  його портрет. Козловський мовить, що думка чудова,  але не на часі, бо тут «Свєтік» (про Святослава Ріхтера, - ред.) запросив на виставку, разом поїдемо, подивимося його картини та колекції. Ми поїхали у Пушкінський музей. Там я і зустрівся з Ріхтером".

У Державному  музеї  образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна  у 1978 році Святослав Ріхтер представляв свої картини. Близько години житомирський скульптор спілкувався з маестро. Каже, особливо вразила  здатність Ріхтера  бачити музику у живописному полотні.

«Говорили про мистецтво. Але не про музику, а про його живописні роботи, про його  колекції, -  згадує. - Я запитую Ріхтера: чому ви цю роботу купили? А він відповідає: послухайте, яка тут музика в картині.  У живописі він бачив музику, розумієте?».

«Майстерня для скульптора –  як лабораторія для хіміка»

У своїй майстерні Фещенко працює з 1989 року. Саме тут у вмілих руках майстра оживає глина, бронза, мармур та каміння. «Майстерня для скульптора – як лабораторія для хіміка. Без майстерні художник вуличний. У хіміка пробірки,  а у скульптора - гіпс, камінь, бронза, глина. Я тут і живу. Моя квартира на 4 поверсі. То єдине, що туди мене тягне, - це бібліотека. Ми з Опанасівною (ред. – пані Надія, дружина Фещенка) вже давно тут прижилися. А бути дружиною митця – це ж теж  мистецтво», - сміється.

«Ось, бачиш, скульптура «Двоє», тут переплетені чоловік і жінка без голів. Мене часто запитують: де голови? А я відповідаю: вони ж закохані, а значить голови свої втратили…А цю роботу я ще не закінчив, - показує закручену фігуру. -  Це так папороть закручується,  коли із землі виходить».

«Лукаш і Мавка», «Олександр Канцеров», «Гірник-рятівник», «Холодна вода» «Жінка, що плаче», ось Бальзак і Ганська спинами одне до одного стоять, он знову Бальзак, Огієнко, Ольжич, апостоли Кирило і Мефодій. А Пушкін і Гоголь – не мої, то Санича покійного (про Ковальова, - ред.)…, - продовжує екскурсію майстернею.

«А ось і я, бородатий, як Сократ. Це мій учень Женя Свистун портрет  мій зробив.  Я позував йому.  А схожий…», - сміється.

«Леонтович для мене -  як Бог…»

Не так давно житомирський скульптор зліпив із глини погруддя Миколи  Леонтовича. «Леонтович для мене - як Бог. У мене записи є цього композитора. Я часто слухаю «Щедрика» для натхнення. Таких людей, як Леонтович,  я  називаю стовпами нації: Огієнка,  Фещенка-Чопівського, Леонтовича та ін.. Шкода, що знищувалося тоді все мисляче та те, що повинно бути дороговказом…»

«Я форму не тільки пальцями, а всім тілом відчуваю…»

Ліплення – це постійний пошук необхідної форми. Письменник на папері викреслює зайве слово та додає нове, а  скульптор із глиною так працює:   зайве забирає – нове додає.

Робота починається з ескізу чи малюнка, потім  -  виконуються  невеликі «нашльопки». Проєкти-ескізи робляться, щоб знайти те, що хочеш сказати глядачу. «Он бачиш? - показує  свої  пошуки у глині та пластиліні. - Я  так форму шукаю.  Відчуваю її не тільки пальцями, а всім тілом. Проєкт фарбую у гіпсі.З цього робиться потрібний розмір для відливки».

У малих об’ємах зафіксовується задум, аби у великому розмірі потім не помилитися. Та   подеколи  задум визріває вже у процесі роботи.

«Часом буває, що переробляєш і велику скульптуру, бо це – безкінечний процес, роботу закінчити неможливо. Дивишся на  велику скульптуру і думаєш: можна було б так зробити, а вона вже у бронзі».

«Найголовніше знаряддя  скульптора  – його руки»

На процес виготовлення скульптурного твору час майже не вплинув. Природа самого ремесла не міняє, каже скульптор. «Коли я починав, то всі речі,скажімо з каменю, робилися вручну. Булипримітивні засоби механізації: молоток, шкарпелі, троянки, шпунти. Зараз є фрези для різання каменю. Інструменти, звичайно, пришвидшують, реалізацію творчого задуму, та  найголовніше знаряддя  скульптора  – це його руки».

А від самого задуму залежить і вибір матеріалу. «Мармур. Бачиш ці полоси? Вони підкреслюють форму, - торкається скульптури під назвою «Засмучена». –  А ось робота з бронзи -  скульптура «Ранок». Дещо тільки в бронзі можна виконати, а  є - що камінь своєю текстурою підходить.  А матеріалу  у мене вдосталь – було б здоровя».

«Поки живу – щоденно працюю, народжую «своїх дітей»

Скульптор каже, на схилі літ  роздає свої роботи. Майже всі класичні зліпки  віддав дітям у Художню школу ім. В. Шкуринського.  Із сумом згадує прикрий випадок: «Коли помер мій учитель-наставник Ковальов, у його майстерні робіт усяких було...  Я за три дні там усе відреставрував, бо майстерня за мною пів року рахувалася. А потім, коли треба вже було ключі віддавати, дзвоню у школи художні та музичні, щоб забрали. Не прийшли. Так мистецтво у смітник пішло, - з болем говорить. - Тому і роздаю все, що можна роздати. Бо в житті, як виявилося, все набагато простіше, ніж у мистецтві».

«Та поки живу – щоденно працюю, народжую «своїх дітей». Художник прив’язаний до свого світогляду, розумієш? Він не може не працювати, бо світовідчуття таке…», - знову щиро посміхається 77-річний житомирський скульптор з академічною освітою, цікавим життєвим досвідом, багатим внутрішнім світом та безкорисливими духовними потребами…   

І це ще далеко не весь Василь Фещенко – заслужений художник України, народний художник України, філософ та мудрець…